Сканував: Аллесіо

Баронові Баршу де Пеноен.
З поміж усіх вихованців Вандомського колежу, мабуть, тільки ми з тобою обрали літературний шлях. Ми, що захоплювалися філософією в тому віці, (коли нам годилося захоплюватися тільки De viгis . Ми зустрілися з тобою знову, коли я писав цю повість, а ти працював над своїми прекрасними творами про німецьку філософію. Отже, ми обидва лишились вірні своєму покликанню. Сподіваюсь, тобі так само приємно буде побачити тут своє ім"я, як мені приємно написати його.
Твій давній шкільний товариш де Бальзак.

Якось узимку 1829-1830 року в салоні віконтеси де Гранльє до першої години ночі засиділися двоє гостей, що не належали до її рідні. Один з них, вродливий юнак, пішов, як тільки пробив годинник. Коли стукіт його екіпажа розлігся по подвір"ю, віконтеса, побачивши, що лишились тільки її брат і друг сім"ї, які кінчали партію в пікет, підійшла до дочки; дівчина стояла біля каміна і, здавалося, уважно розглядала прозорі візерунки на екрані, хоч насправді так явно прислухалась до шуму кабріолета, що це підтвердило побоюваннями матері.
- Камілло, якщо ти й далі так поводитимешся з молодим графом де Ресто, як сьогодні ввечері, я змушена буду не приймати його більше. Послухайся мене, моя дитино, якщо ти віриш моїй ніжній любові, дозволь мені керувати тобою в житті. У сімнадцять років дівчина ще не може судити ні про майбутнє, ні про минуле, ні про певні суспільні вимоги. Я зверну твою увагу тільки на одну обставину. У пана де Ресто є мати, що здатна розтринькати мільйони, жінка низького походження, дівоче прізвище її Горіо, і в молоді роки вона давала чимало приводів до пліток. Вона так погано ставилася до свого батька, що, либонь, не заслуговує мати такого гарного сина. Молодий граф обожнює її і підтримує з синівською відданістю, вартою найбільшої похвали;- так само піклується він про
свого брата й сестру. Та яка б чудова не була його поведінка, - додала віконтеса, лукаво усміхаючись, - поки жива його мати, жодна порядна родина не наважиться довірити юному Ресто майбутнє і статок своєї дочки.
- Я почув кілька слів, що спонукають мене втрутитися до вашої розмови з мадемуазель де Гранльє , - вигукнув друг дому. - Я виграв, графе, - сказав він, звертаючись до партнера, - залишаю вас, щоб поспішити на допомогу вашій племінниці.
- От що значить мати слух адвоката, - мовила віконтеса. - Любий мій Дервілю! Як ви могли почути те, що я так тихо казала Каміллі?
- Я все зрозумів з виразу ваших очей, - відповів Дервіль, сідаючи в м"яке крісло, що стояло біля каміна.
Дядько сів поруч своєї племінниці, а пані де Гранлье вмостилася в низенькому зручному кріслі між дочкою і Дервілем.
Час, віконтесо, розповісти вам одну історію, що змусить вас змінити свою думку про багатство графа де Ресто.
Історію? - вигукнула Камілла. - Починайте ж мерщій, пане Дервіль.
Дервіль кинув на пані де Гранльє погляд, який дав їй зрозуміти, що ця оповідь зацікавить її. Віконтеса де Гранльє багатством і знатністю роду була одною з найвпливовіших дам Сен-Жерменського передмістя, і, звісно, може здатися дивним, що якийсь паризький адвокат наважувався говорити з нею так невимушено і поводитись у її салоні так вільно; проте це досить легко пояснити. Пані де Гранльє, повернувшись до Франції разом з королівською родиною, оселилася в Парижі, де спочатку жила тільки на пенсію, призначену їй Людовіком ХУІІІ із сум цивільного листа - становище для неї нестерпне. Дервіль випадково виявив деякі формальні неправильності, допущені ще республікою під час продажу особняка де Гранльє, і заявив, що будинок мають повернути віконтесі. Уклавши акордний договір, він розпочав процес і виграв його. Підбадьорений цим успіхом» адвокат так щасливо повів процес проти якоїсь, не пам"ятаю вже, якої саме, богадільні, що добився повернення віконтесі Ліснейського лісу. Потім утвердив її права на кілька акцій Орлеанського каналу і досить значне нерухоме майно, що його імператор передав громадським установам. Повернутий завдяки Спритності молодого повіреного статок пані де Гранлье став давати близько шістдесяти тисяч франків, річного прибутку, а тут наспів закон про відшкодування збитків емігрантам, і вона одержала величезні гроші. Людина неабиякої чесності, освічена, скромна і добре вихована, адвокат відтоді став другом сім"ї Гранлье. Своїм поводженням щодо пані де Гранлье він здобув пошану і клієнтуру в найкращих, домах Сен-Жерменського передмістя, однак не, скористався з цієї прихильності, як зробила б на його місці людина честолюбна. Він не погоджувався на пропозиції віконтеси, що умовляла його продати свою контору і перейти до судового відомства, де він за її протекцією швидко зробив би кар"єру. За винятком дому пані де Гранлье, де він іноді проводив вечори, він бував у вищому світі тільки заради того, щоб підтримувати свої зв"язки. Він був щасливий, що, ревно захищаючи інтереси віконтеси де Гранлье, показав їй свій хист, інакше-бо він ризикував втратити свою контору, бо в душі не був справжнім адвокатом. 3 того часу, як граф Ернест де Ресто почав бувати у віконтеси і Дервіль помітив симпатію Камілли до цього юнака, адвокат став постійним гостем у пані де Гранлье, немов якийсь дженджик з Шосе д"Антен, недавно допущений в аристократичні кола Сен-Жерменського передмістя. За кілька днів перед цим вечором він, зустрівши на одному балу Каміллу, сказав їй, кивнувши на молодого графа:
- Шкода, що в цього хлопчика немає двох або трьох мільйонів, правда?
- А хіба це таке вже щастя? Не думаю, - відповіла вона. - Пан де Ресто дуже обдарована, освічена людина і має добру репутацію у міністра, в якого він служить. Я не сумніваюся, що він стане видатним діячем. А коли «цей хлопчик» добереться до влади, багатство саме прийде до нього.
Так, але якби він уже тепер був багатий!
Якби він був багатий, - сказала Камілла, зашарівшись, - то всі дівчата, скільки їх тут є, почали б змагатися за нього, - додала вона, кивнувши на дівчат, що танцювали кадриль.
-І тоді , - додав адвокат, - мадемуазель де Гранльє була б не одна, з якої він не зводить погляду. Але чому ви червонієте? Він вам подобається, правда ж? Ну, скажіть...
Камілла спурхнула з крісла.
«Вона любить його» , - подумав Дервіль.
З того дня Камілла почала ставитися до адвоката з особливою увагою, помітивши, що він схвалює її прихильність до молодого графа Ернеста де Ресто. Досі, хоч вона й знала про все, чим її родина завдячує Дервілеві, в її ставленні до нього було більше поваги, ніж справжньої дружби, більше ввічливості, ніж теплоти; її манери, як і тон її голосу, завжди давали йому відчути відстань, встановлену між ними світським етикетом. Вдячність - це борг, який діти не завжди охоче приймають у спадщину від батьків.
- Ця пригода, - сказав Дервіль, трохи помовчавши, - нагадує мені єдиний у моєму житті... Ну от, ви вже й смієтесь, - зауважив він, - гадаючи, що адвокат збирається розповісти вам роман із свого життя. Але ж і мені було колись, як і всім людям, двадцять п"ять років, і в цьому віці я вже набачився дивних речей. Я мушу почати з розповіді про одну особу, якої ви не могли знати. Мова йде про лихваря. Уявіть собі жовтувато-бліде, тьмяне обличчя, з дозволу Академії, я назвав би його місячним ликом, бо воно скидалося на позолочене срібло, з якого зійшла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсім гладеньке, завжди старанно зачесане, з сивиною, попелясто-сіре. Риси його обличчя, непорушні, холодні, як у Талейрана, були мов вилиті з бронзи. Його маленькі очі, жовті, як у тхора, були майже зовсім без вій і боялися світла; тому він захищав їх козирком старого картуза. Кінчик гострого носа був так поритий віспою, що скидався на буравчик. Губи у нього були тонкі, як у алхіміків та старезних дідів на картинах Рембрандта або Метою. Говорив цей чоловік тихо, лагідно і ніколи не гарячкував. Його вік був загадкою: не знати було, чи він передчасно постарівся, чи зберіг свою молодість, щоб вона йому служила вічно. Його кімната, де все було охайне і потерте, починаючи з зеленого сукна на письмовому столі-до килима над ліжком, скидалася на холодну оселю самотньої старої діви, що цілими днями стирає порох з своїх меблів. Узимку головешки в каміні, завжди присипані купкою попелу, диміли, ніколи не розгоряючись полум"ям. Його вчинки, з тієї миті, коли він прокидався і до нападів кашлю ввечері, були розмірені, як коливання маятника. Це була якась людина-автомат, котру нібито щоденно заводили. Якщо торкнутись мокриці, що повзе по паперу, вона зупиниться і прикинеться мертвою; так само і цей чоловік спинявся раптом посеред розмови і мовчав, коли проїжджав екіпаж, чекаючи, доки гуркіт стихне, щоб не напружувати голосу. Наслідуючи Фонтенеля6, він заощаджував свою життєву енергію, приборкуючи в собі всі людські почуття. Тим-то життя його текло так само безшумно, як пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювались, несамовито кричали, потім наставала глибока тиша, немов у кухні, де щойно зарізали качку. Надвечір людина-вексель ставала звичайною людиною, а злиток металу в її грудях - людським серцем. Якщо цей чоловік був задоволений з минулого дня, він потирав руки, а з глибоких зморщок його обличчя неначе випромінювався димок веселості , справді-бо неможливо інакше передати німу гру його мускулів обличчя, що нагадувала беззвучний сміх Шкіряної панчохи7. Навіть під час найсильніших проявів радості його мова була односкладова, а манери стримані. От якого сусіду послав мені випадок, коли я жив на вулиці де Гре будучи ще тільки молодшим клерком у конторі адвоката і кінчаючи третій курс юридичного факультету. Цей вогкий і похмурий будинок не мав двору, всі вікна його виходили на вулицю, а кімнати були розміщені, мов чернечі келії: всі однакові за розміром, єдині двері кожної виходили у довгий напівтемний коридор з маленькими віконцями. Цей дім і справді був колись монастирською гостиницею. Веселий настрій якого-небудь світського гульвіси згасав при першому погляді на похмуру оселю ще до того, як вів заходив до мого сусіди: будинок і його господар були схожі один на одного - мов скеля і устриця, що приліпилася до неї. Єдиною людиною, з якою старий підтримував стосунки, був я: він заходив до мене попросити вогню, позичити книжку, газету, дозволяв мені вечорами приходити в його келію, і ми часом розмовляли, коли він був у гарному настрої. Ці ознаки довір"я були наслідком чотирирічного сусідства і моєї розсудливої поведінки, що через брак грошей багато в чому була схожа на життя самого старика. Чи були в нього родичі, друзі? Був він багатий чи бідний? Ніхто б не міг відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив у нього грошей. Його багатство зберігалося, мабуть, у банківських склепах. Він сам стягав гроші по векселях, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухих, як у оленя, ногах. А втім, він був мученик своєї обережності. Якось випадково при ньому було золото, і раптом з кишені жилета хтозна-як випав наполеондор. Один пожилець, .що йшов за ним по сходах, підняв монету і подав йому.
- Це не моя, - відповів той, замахавши рукою. - У мене - золото! Хіба, я жив би так, як живу, коли б був багатий?
Уранці він сам готував собі каву на залізній жаровні, що завжди стояла в закіптюженому кутку каміна; кухмістер приносив йому обід. Наша стара воротарка у певний час приходила прибирати його кімнату. Нарешті, з примхи долі, що її Стерн назвав би приреченістю, цю людину звали Гобсек. Пізніше, коли я вів його справи, я дізнався, що тоді, як ми з ним познайомилися, йому було майже сімдесят шість років. Він народився 1740 року в передмісті Антверпена; мати його була єврейка, батько - голландець, звали його Жан-Естер Ван Гобсек. Ви, звичайно, пригадуєте, як увесь Париж був схвильований вбивством жінки, прозваної Чарівна Голландка. Коли я випадково заговорив про це з моїм колишнім сусідом, він, не виявляючи ні найменшої цікавості, ні найменшого здивування, мовив:
- Це моя двоюрідна онука.
То було все, що він сказав з приводу смерті його єдиної спадкоємниці, онуки своєї сестри. На судовому розгляді я дізнався, що Чарівну Голландку справді звали Сарою ван Гобсек. Коли я спитав, чим пояснити той дивний випадок, що його двоюрідна онука мала його прізвище, він, усміхнувшись, відповів:
- У нашій родині жінки ніколи не виходили заміж.
Цей дивний чоловік жодного разу не захотів побачити будь-кого з чотирьох жіночих поколінь свого роду. Він ненавидів своїх спадкоємців і не уявляв собі, щоб його багатством міг коли-небудь володіти хтось інший, крім нього, навіть після його смерті. Коли йому було десять років, мати влаштувала його юнгою на кораблі, що відпливав у голландські володіння в Ост-Індії. Там він промандрував двадцять років. І зморшки на його жовтуватому чолі зберігали таємниці страшних випробувань, раптових кошмарів, несподіваних подій, романтичних невдач, безмежних утіх, перенесений голод, розтоптане кохання, набуте, втрачене і знов набуте багатство, безліч смертельних небезпек, коли життя, що висіло на волосинці, рятували рішучими і жорстокими заходами. Він знав пана де Лаллі, адмірала Сімеза, пана де Кергаруета, пана д"Бстена, суддю де Сюфрена, пана де Портан-дюера, лорда Корнуельса, лорда Гастінгса, батька Тіппо-Саїба і самого Тіппо-Саїба. Той савойяр, що служив у Делі у раджі Мадхаджі-Сіндіаху і стільки зробив для встановлення влади Махараттів, мав справи з ним. У нього були зв"язки з Віктором Юзом та багатьма іншими славетними корсарами, бо він довго жив на острові Сен-Тома. Він усе перепробував, щоб розбагатіти, навіть намагався відшукати золото знаменитого в околицях Буенос-Айреса племені дикунів. Він мав відношення до всіх подій американської війни за незалежність. Проте коли йому доводилося говорити про Індію або Америку, а про них він говорив тільки зі мною, і то дуже рідко, то здавалося, що після цього він немовби кається в своїй балакучості. Якщо людяність і товариськість вважати за релігію, то його можна було назвати атеїстом. І хоч я й поставив собі за мету зрозуміти його, я все ж мушу, на сором собі, признатися, що до останньої миті його внутрішній світ лишився для мене таємницею. Іноді я питав себе, до якої статі він належить. Якщо всі лихварі схожі на нього, то, гадаю, вони без статі. Чи лишився він вірний релігії своєї матері, а чи дивився на християн, як на свою здобич? Чи став він католиком, магометанином, брахманом або лютеранином? Я ніколи нічого не міг дізнатися про його релігійні переконання. Здавалося, він скоріше байдужий до релігії, аніж невіруючий. Раз увечері я зайшов до цього чоловіка, у якого все життя зводилося до золота і якого, іронічно чи на сміх, його жертви, котрих він називав своїми клієнтами, прозивали «батечко Гобсек».
Він, як завжди, сидів у своєму кріслі, нерухомий, мов статуя, втупивши очі в карниз каміна, на якому він, здавалося, перечитував свої дисконтові векселі. Чадна лампа на зеленій підставці кидала світло, що не тільки не оживляло обличчя старого, але ще більше підкреслювало його блідість. Він мовчки глянув на мене і кивнув на приготовлений для мене стілець.
«Про що думав ця істота? - питав я себе. - Чи знає вона, що на світі є бог, почуття, жінки, щастя?»
Я пожалів його, як пожалів би хворого. Але водночас я добре розумів, що коли в нього в банку лежать мільйони, то в думці він може володіти всією землею, яку він об"їздив, обшарив, зважив, оцінив, пограбував.
- Добри вечір, батечку Гобсек, - сказав я.
Він повернув до мене голову, і його густі чорні брови злегка зійшлися, - цей характерний порух у нього рівноцінний найпривітнішій усмішці жителя півдня.
Ви сьогодні такі похмурі, як того дня, коли вас. повідомили про банкрутство видавця, спритністю якого ви так захоплювалися, хоч і самі стали його жертвою.
Жертвою? - спитав він здивовано.
Хіба, щоб дійти полюбовної згоди, він не віддав вам борг векселями, підписаними після банкрутства фірми, а коли його справи поліпшали, хіба він не примусив вас зменшити йому борг на підставі цієї угоди?
Так, він був хитрий, - відповів старий. - Але я його потім перехитрив.
А що, у вас є які-небудь векселі для протесту? Здається, сьогодні тридцяте число.
Про гроші я говорив з ним уперше. Він глузливо глянув на мене, потім солодким голосом, інтонації якого були схожі на звуки, що їх добуває з флейти невправний учень, сказав:
Я розважаюсь.
Отже, ви іноді і розважаєтесь?
А ви гадаєте, що поет це тільки той, хто друкує вірші? - спитав він, знизавши плечима і презирливо глянувши на мене.
«Поезія? У такій голові?» - подумав я, бо ще нічого не знав про його життя.
- А в кого життя може бути таке блискуче, як у мене? - сказав він, і очі його заблищали. - Ви молоді, у вас кров грає, а в голові туман. Ви дивитеся на палаючі головешки в каміні і бачите у вогниках жіночі личка, а я бачу там тільки вугілля. Ви вірите в усе, а я ні в що не вірю. Ну що ж, збережіть свої ілюзії, коли можете. Я зараз підіб"ю вам підсумок людського життя. Чи ви мандруватимете, чи сидітимете біля каміна та своєї дружини, неминуче прийде час, коли життя стане тільки звичкою до певного улюбленого вами оточення. Щастя полягатиме тоді у тренуванні своїх здібностей, звернутих на речі реальні. Крім цих двох правил, усе інше - облуда. Мої принципи змінювалися залежно від обставин, я мусив їх змінювати на кожній географічній широті. За те, чим у Європі захоплюються, в Азії карають. Те, що в Парижі вважають пороком, за Азорськими островами стає конче потрібним. Нічого немає тривкого на цім світі, є тільки умовності, що змінюються залежно від клімату. Для того, хто змушений пристосуватися до всіх життєвих умовностей, переконання й мораль - пусті слова. Непохитне тільки одне-єдине почуття, яким наділила нас природа: Інстинкт самозбереження. У наших європейських суспільствах цей інстинкт називається особистим, інтересом. Якби ви прожили стільки, як я, то звали б, що з усіх земних благ є тільки одне, досить надійне, щоб людина прагнула його. Це є золото. В золоті втілено всі людські сили. Я подорожував, я бачив, що по всій землі є рівнини й гори; рівнини набридають, гори втомлюють; отже, в якій місцевості - то байдуже. Що ж до звичаїв, - то людина скрізь однакова: скрізь точиться боротьба між бідним і багатим, скрізь вона неминуча. То краще вже самому утискувати, ніж дозволяти, щоб тебе утискували інші. Скрізь мускулясті люди працюють, а хирляві мучаться. Та й утіхи скрізь однакові, і скрізь вони однаково вичерпують сили; гору бере над усіма тільки одне почуття - порожній гонор. Гонор - це завжди наше «я». А що може вдовольнити гонор? Золото! Щоб здійснити ваші примхи, потрібні час» матеріальні засоби або зусилля. І от золото містить у собі все це в зародку і все дає в дійсності.
Тільки божевільні або хворі можуть вбачати щастя в тому, щоб грати щовечора в карти, сподіваючись виграти кілька су. Тільки дурні можуть марнувати час, розмірковуючи про буденні справи - ляже така-то пані на канапі сама чи з ким-небудь, і чого в неї більше: крові чи лімфи, темпераменту чи доброчесності. Тільки простаки можуть уявляти собі, що дають користь своїм ближнім, встановлюючи політичні" принципи, щоб керувати подіями, яких ніколи не можна передбачити. Тільки йолопи можуть залюбки говорити про акторів і повторювати їхні дотепи, робити щодня прогулянки, як звірі у своїй клітці, хіба що на більшому просторі; одягатися для інших, влаштовувати бенкети для інших, вихвалятися чистокровним конем або модним екіпажем, який пощастило придбати на три дні раніше, ніж сусідові. От вам життя наших парижан, усе воно вкладається в кілька фраз! Але погляньте на життя людей з висоти, на яку їм не піднятися. В Чому щастя? Воно або у сильних почуттях, що збавляють життя, або в розмірених заняттях, які обертають його на добре відрегульований англійський механізм. Вище за це щастя стоїть допитливість, яку вважають благородною, прагнення пізнати таємниці природи або домогтися певних наслідків, відтворюючи її явища. Хіба не в цьому полягає, в загальних рисах, мистецтво і наука, пристрасть і спокій? Так от - усі людські пристрасті, розпалені зіткненням ваших суспільних інтересів, урочисто проходять переді мною, і я дивлюсь на них, а сам живу в спокої. Вашу наукову допитливість, цю своєрідну боротьбу, у якій людина завжди зазнає поразки, я заміняю проникненням у всі спонукальні причини, що рухають людство. Одне слово, я володію світом, не втомлюючи себе, а світ не має наді мною ані найменшої влади. Ось послухайте, - промовив він, помовчавши, - я розповім вам про дві події сьогоднішнього ранку, які відбулися на моїх очах, і ви зрозумієте, в чім полягають мої втіхи.
Він підвівся, замкнув двері на засув, запнув стару килимову фіранку, кільця якої заскреготіли на пруті, і знову сів у крісло.
- Сьогодні вранці , - сказав він, - я мав одержати гроші тільки по двох векселях, решту я віддав напередодні замість готівки своїм клієнтам. Усе ж таки прибуток! Бо, дисконтуючи вексель, я відраховую суму на поїздку, щоб одержати гроші, і беру сорок су на візника, якого і не думав наймати. Хіба не дивно, що моє діло примушує мене бігати по Парижу заради шести франків дисконтних процентів? Це мене! Людину, нікому не підлеглу, мене, що платить тільки сім франків податку. Перший вексель на тисячу франків подав один молодик, красунь і дженджик: у нього гаптований жилет, у нього і лорнет, і тильбюрі, і англійський ніж, і багато іншого. А видала вексель одна з найвродливіших паризьких жінок, дружина багатого землевласника, графа. Чому графиня підписала вексель, юридично недійсний, але фактично надійний? Адже ці нещасні жінки, світські дами, так бояться сімейного скандалу, коли б вексель було опротестовано, що ладні розплатитися самі собою, коли не можуть заплатити грішми. Мені закортіло довідатися про таємну ціну цього векселя. Що тут приховується: дурість, необачність, кохання чи жалість? Другий вексель на таку саму суму, підписаний Фанні Мальво, подав мені купець, який торгує тканинами і вже майже розорився. Жодна людина, маючи хоч який-небудь кредит у банку, не прийде в мою крамничку, бо перший крок від моїх дверей до мого письмового стола свідчить про розпач, про відмову кредиту в усіх банкірів і близьке банкрутство. Отже, мені доводиться бачити тільки зацькованих оленів, оточених зграєю кредиторів. Графиня живе на вулиці Ельдер, а Фанні - на вулиці Монмартр. Яких тільки здогадів я не робив, виходячи вранці з дому і якщо ці дві жінки неплатоспроможні, вони приймуть мене з більшою пошаною, ніж рідного батька. Яких тільки комедій не гратиме переді мною графиня за тисячу франків! Вона прикинеться щиросердою, почне говорити зі мною ніжним голосом, яким воркує з тим молодиком, на ім"я якого видано вексель, почне розсипати пестливі слова, може, навіть благатиме мене! А я...
Старий кинув на мене холодний погляд.
А я непохитний, - сказав. - Я з"явлюсь там, як месник, як муки сумління. Та облишмо здогади. Приходжу.
Графиня ще спить, - каже мені покоївка.
Коли її можна бачити?
Ополудні.
Може, графиня нездужає?
Ні, пане, але вона повернулася з балу о третій годині ранку.
- Мене звуть Гобсек, перекажіть їй, що приходив Гобсек. Я ще раз зайду ополудні.
І я йду собі, відзначаючи свої відвідини слідами на килимі, що вкриває східці. Я люблю бруднити килими в багачів - не через дріб"язкове самолюбство, але щоб дати відчути пазури неминучості. Приходжу на вулицю Монмартр до непоказного на вигляд будиночка, відчиняю стару хвіртку і бачу один з тих темних дворів, у які ніколи не заглядає сонце. У комірчині воротаря чорно, шибки в ній схожі на рукав дуже поношеного ватного пальта - темні, заяложені, потріскані.
Панна Фанні Мальво вдома?
Вона вийшла, але якщо ви прийшли з векселем, то гроші ось тут.
Я прийду пізніше, - сказав я.
Гроші залишено воротарці - чудово, але мені захотілося познайомитися з самою боржницею. Я уявляв її собі гарненькою вертихвісткою. Увесь ранок я провів на бульварі, роздивляючись гравюри, виставлені у вітринах магазинів, а коли пробило полудень, я вже був у вітальні, що межувала із графининою спальнею.
- Графиня щойно дзвонила мені , - сказала покоївка. - Не думаю, щоб вона зараз прийняла вас.
- Я почекаю, - відповів я, сідаючи в крісло. Гранчасті жалюзі відкрились, вбігла покоївка і сказала:
- Заходьте, пане.
З солоденького голосу покоївки я догадався, що її господині платити нічим. Яку ж прекрасну жінку я тут побачив. Поспішаючи, вона накинула на свої голі плечі тільки кашемірову шаль і закуталась нею так, що легко можна було вгадувати її форми. Вона була в пеньюарі, обшитому білосніжними рюшами, - отже, графиня щороку витрачала близько двох тисяч франків на пралю. її чорне волосся вибивалося густими кучерями з-під гарненької шовкової косинки, недбало зав"язаної вузлом на голові, як у креолок. її постіль була безладно розкидана, певно, від неспокійного сну. Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кілька хвилин ранком у спальні моєї боржниці.
Під кокетливо підвішеними занавісками зім"яте простирало на пуховику із блакитного шовку, вдавлена подушка, мереживна облямівка якої яскраво відрізнялася на лазуровому тлі, зберігали неясний відбиток розкішних форм, що дражнив уяву. На широкій ведмежій шкурі, розстеленій коло лев"ячих ніжок ліжка, вирізьблених з червоного дерева, виблискувала пара білих атласних черевичків, кинутих з тим недбальством, що його викликає втома після балу. На спинці стільця висіла зім"ята сукня, рукавами торкаючись підлоги. Панчохи, такі тонкі, що їх заніс би найменший подув вітру, валялися зібгані коло ніжки, крісла. Білі підв"язки простягнулися вздовж маленького дивана. Дороге напів-розгорнуте віяло мінилося на каміні. Шухляди в комоді були висунуті. Квіти, діаманти, рукавички, пояс розкидано було по всій кімнаті Я вдихав неясний аромат парфумів. У всьому була краса, позбавлена гармонії, розкіш і безладдя. А злидні, що під усім цим причаїлися, вже підводили голову і давали відчути свої гострі зуби їй або її коханцеві. Втомлене обличчя графині було схоже на цю кімнату, вкриту слідами минулого свята.
Ці порозкидані дрібнички збуджували в мені жаль: ще вчора вони були її вбранням і викликали в когось захоплення. Ці сліди кохання, розбитого муками сумління, цей образ марнотратного, розкішного, шумного життя виказували танталові зусилля задержати скороминущі втіхи. Червоні плями, що виступили на щоках молодої жінки, свідчили про ніжність її шкіри, але обличчя її мов припухло, а темні кола під очима, здавалося, вимальовувалися виразніше, ніж завжди. І все ж у неї було стільки природної сили, що ці ознаки нерозсудливого життя не спотворювали її вроди. Очі їй блищали. Схожа на одну з тих Іродіад, які завдячують своїм існуванням пензлеві Леонардо да Вінчі (я перепродував колись картини старих майстрів), вона була сповнена життя і сили; нічого хирлявого, вбогого не було ні в лініях її фігури, ні в рисах лиця; вона викликала почуття любові, але сама, здавалося мені, була дужча за любов. Вона мені сподобалась. Уже давно моє серце так не билось. Отже, я вже одержав плату. Я сам дав би тисячу франків за почуття, що нагадало б мені молодість.
- Пане, - сказала вона, запропонувавши мені сісти, чи не зробите ви ласку, зачекавши борг?
- До завтрашнього полудня, графине, - відповів я, згортаючи пред"явлений їй вексель. - До того часу я не маю права опротестувати його.
А нишком подумав: «Плати за свою розкіш, за свій титул, плати за своє щастя, за свої привілеї, якими ти користуєшся. Для охорони свого статку багаті вигадали суди, суддів і гільйотину, до яких, мов метелики на згубний для них вогонь свічки, тягнуться недосвідчені. Але для вас, людей, що сплять на шовках і під шовками, є щось інше: муки сумління, скрегіт зубовий, прихований усмішкою, химери з лев"ячою пащею, що встромлюють ікла вам у серце».
Опротестувати? Невже ви думаєте про це? - вигукнула вона, дивлячись на мене. - Невже ви так мало поважаєте мене?
Коли б, графине, сам король заборгував мені і вчасно не заплатив, я б подав у суд на нього ще скоріш, ніж на якого іншого боржника.
У цей час хтось тихенько постукав у двері.
Мене немає вдома! - владним тоном сказала молода жінка.
Анастасі, це я. Мені треба з вами поговорити.
Трохи пізніше, мій любий, - відповіла вона вже не так гостро, але все ж суворо.
Що за жарти! Ви ж з кимось розмовляєте, - відповів, входячи, мужчина; це міг бути тільки сам граф.
Графиня глянула на мене, і я зрозумів: вона стала моєю рабою. Свого часу, юначе, я був такий дурний, що не опротестовував векселів. 1763 року в Пондішері змилувався над одною жінкою; а вона мене любісінько, обдурила. Так мені й треба було - навіщо я повірив їй?
- Чого вам треба, добродію? - спитав мене граф. Я бачив, як графиня затремтіла всім тілом, як біла
оксамитна шкіра на її шиї взялася пухирцями; по-простому кажучи, її шкіра стала гусячою. А я, я сміявся в душі, хоч ні один мускул не ворухнувся на моєму обличчі.
- Цей пан - один з моїх постачальників, - сказала графиня.
Граф повернувся до мене спиною, а я наполовину витягнув з кишені вексель. Побачивши цей невблаганний порух, молода жінка підійшла до мене і дала мені брильянт.
- Візьміть, - сказала вона, - і йдіть звідси. Я віддав їй вексель і, вклонившись, вийшов.
На мою думку, брильянт коштував добрих тисячу двісті франків. У дворі я побачив цілу юрбу слуг, лакеї чистили свої лівреї, ваксували чоботи, конюхи мили розкішні екіпажі.
«От що, - подумав я, - жене до мене знатних панів. От що примушує їх благопристойно красти мільйони, зраджувати свою батьківщину. Щоб не закалятися, йдучи пішки, аристократ або той, ще під нього підробляється, ладні з головою поринути в болото».
Саме в цей час ворота розчинилися і впустили кабріолет молодого дженджика, що приніс мені вексель графині.
- Пане, - звернувся я до нього, коли він вийшов з кабріолета, - будьте ласкаві, передайте ці двісті франків графині і скажіть їй, що ту заставу, яку вона дала мені сьогодні вранці, я трохи придержу і протягом тижня вона буде в її розпорядженні.
Дженджик узяв двісті франків і глузливо усміхнувся, немовби кажучи: «Ага, заплатила! Ну що ж, тим краще».
Я прочитав на його обличчі майбутнє графині. Цей вродливий білявий красунчик, холодний, бездушний картяр, розорить себе, розорить її, розорить її чоловіка, розорить дітей, проциндрить їхню спадщину та й у інших салонах "наробить більше спустошень, ніж ціла гаубична батарея у ворожому полку.
Потім я попрямував на вулицю Монмартр до мадемуазель Фанні. Зійшов по вузьких, дуже стрімких сходах. Коли я опинився на п"ятому поверсі, мене провели у квартиру з двох кімнат, де все" блищало чистотою, як новенький дукат. Я не помітив ні порошинки на меблях у першій кімнаті, де мене прийняла господиня - мадемуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена простенько, але зі смаком парижанки. В неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний вигляд: каштанове, гарно зачесане волосся, спускаючись двома круглими начосами на скроні, відтіняло блакитні, чисті, як Кришталь, очі. Денне світло, пробиваючись крізь маленькі фіранки на вікнах, м"яко освітлювало її миле личко. Безліч покроєних шматків полотна, розкиданих навколо неї, свідчили про її професію, - вона шила білизну. Ця дівчина видавалася духом самотності.
Подаючи їй вексель, я сказав, що вранці не застав її.
Але ж гроші були у воротарки, - сказала вона. Я вдав, ніби не чую.
Ви, здається, рано виходите з дому?
- Я дуже рідко виходжу, та коли працюєш уночі, то треба ж іноді хоч провітритись.
Я глянув на неї. З першого погляду зрозумів усе. Це була дівчина, яку злидні примушували працювати, не розгинаючи спини; вона, мабуть, походила з якоїсь чесної фермерської родини, на обличчі в неї були веснянки, які бувають здебільшого у сільських дівчат. Від неї віяло доброчесністю. Я ніби опинився в атмосфері щирості і душевної чистоти, і мені навіть стало легше дихати. Бідна наївна дівчина! Вона в щось вірила: над її простеньким ліжком з фарбованого дерева висіло розп"яття, прикрашене двома гілочками буксусу. Я був майже зворушений. Мені хотілося запропонувати їй гроші в позичку всього по дванадцять процентів, щоб допомогти їй придбати якесь прибуткове діло.
«Але, - подумав я, - у неї, либонь, в який-небудь молодий кузен, що примусить її підписувати векселі і оббере бідну дівчину».
І я пішов, приборкавши свої великодушні наміри, бо мені не раз доводилося спостерігати, що коли благодіяння не шкодить благодійникові, то воно вбивав облагодіяного. Коли ви ввійшли до моєї кімнати, я думав саме про Фанні Мальво, - з неї вийшла б гарна жіночка, мати сім"ї. Я порівняв її чисте самотнє життя з життям тієї графині, що почала вже підписувати векселі, а незабаром скотиться в безодню пороків на самісіньке дно.
Замислившись, він помовчав з хвилину, а я в цей час розглядав його.
- Ну, так от, - заговорив він знову, - що ви скажете - хіба погані в мене розваги? Хіба не цікаво забратися в найпотаємніші закутки людського серця? Хіба не цікаво пізнати життя інших людей і побачити його без прикрас? Яких тільки картин не набачишся! Тут і гидкі болячки, і невтішне горе, любовні пристрасті, злидні, що на них чигають води Сени, юнацькі насолоди, що ведуть на ешафот, регіт розпачу і розкішні бенкети. Сьогодні бачиш трагедію: бідолашний батько наклав руки на себе, бо не може більше прогодувати своїх дітей. Завтра дивишся комедію: молодий гульвіса пробує розіграти перед тобою класичну сценку з Діманшем, пристосувавши її до нашого часу. Ви, звісно, чули, як вихваляють красномовність найновіших проповідників; іноді я гаяв час, ходив їх слухати. їм щастило де в чому змінювати мої погляди, але поведінку - ніколи в світі! - як сказав хтось. Так от, ці добрі священики, ваші Мірабо, Верньо та інші - просто заїки порівняно з моїми повсякденними ораторами. Часто яка-небудь закохана дівчина, старий купець, що стоїть на порозі банкрутства, мати, коли хоче затаїти синову провину, артист, що сидить без шматка хліба, вельможа, який втратив ласку і через брак грошей от-от позбудеться всього, що він здобув завдяки своїм тривалим зусиллям, усі ці люди іноді зворушують мене силою свого слова. Чудові актори! Але обдурити мене їм ніколи не щастило. Мій погляд як у господа бога, - я читаю в серцях. Від мене нічого не сховається. А хіба можуть у чомусь відмовити тому, в кого в руках мішок золота. Я досить багатий, щоб купити сумління тих, що керують міністрами, починаючи від канцелярських служителів і кінчаючи їхніми коханками. Хіба це не влада? Я можу мати найвродливіших жінок і купувати найніжніші ласки. Хіба це не втіха? Влада і втіха - хіба не в цьому полягав суть усього нашого суспільного ладу? Таких, як я, в Парижі чоловік десять; ми вершителі вашої долі - тихенькі, нікому невідомі. А життя? Хіба це не машина, яку приводять у рух гроші? Знайте, що причини завжди переходять у наслідки: ніколи не вдасться відділити душу від тіла, дух від матерії. Золото - ось духовна суть усього теперішнього суспільства. Я і мої побратими, об"єднані однаковими інтересами, збираємося в певні дні тижня в кафе «Феміда» біля Нового мосту. Там ми відкриваємо один сущому таємниці фінансового світу. Ніяке багатство не може нас обманути, - ми знаємо таємниці всіх знатних родин. У нас є щось подібне до «чорної книги», куди ми занотовуємо найважливіші відомості про державний кредит, про банки, про торгівлю. Ми нібито біржові духівники, становимо ніби священний трибунал інквізиції, де аналізуємо дуже незначні на перший погляд вчинки багатих людей і завжди вгадуємо правильно. Один з нас стежить за судовим середовищем, другий - фінансовим, третій за вищим чиновництвом, четвертий - за торговим. Я наглядаю за матусиними синками з багатих родин, за художниками і - акторами, світськими людьми, а також за картярами, - найцікавішою частиною паризького суспільства. Кожен оповідає нам таємниці свого сусіди. Обдурене кохання, ображений гонор - балакучі. Пороки розчарування, помста - найкращі агенти поліції. Як і я, мої побратими натішилися всім, усім переситились і люблять тепер тільки владу та гроші заради самого володіння владою грошима. Ось тут, - сказав він, показуючи на свою холодну, з голими стінами кімнату, - найпалкіший коханець, що десь в іншому місці спалахнув би гнівом від натяку і витягнув би шпагу через дрібницю, благає мене, мов бога, молитовно склавши руки. Найгордовитіший купець, найчванливіша красуня, найпихатіший військовий - тут усі благають зі слізьми люті або горя на очах. Сюди приходять благати і славетний художник, і письменник, чиї імена житимуть у пам"яті прийдешніх поколінь. А отут, - додав він, прикладаючи руку до свого чола, - містяться терези, на яких зважуються спадщина і інтереси всього Парижа. Ну як, ви й тепер думаєте, що під цією холодною, байдужою машкарою, непорушність якої так часто вас дивувала, немає радощів? - сказав він, обернувши до мене своє бліде, наче відлите з срібла обличчя.
Я повернувся в свою кімнату зовсім приголомшений. Цей маленький сухорлявий дідок раптом виріс у моїх очах, став фантастичною постаттю, втіленням влади золота. Життя і люди викликали в мене в цю мить жах.
«Невже все вирішують гроші?» - питав я себе.
Пригадую, я довго не міг заснути. Бачив купи грошей навколо себе. Мої думки посіла прекрасна графиня. Щиро признаюсь, хоч мені й соромно, вона зовсім затьмарила образ Фанні Мальво, простого, чистого створіння, приреченого на працю і невідомість. Але вранці, крізь серпанок мого пробудження, ніжна Фанні постала переді мною в усій своїй вроді, і я вже думав тільки про неї...
- Чи не хочете випити склянку води з цукром? - спитала віконтеса, перепиняючи Дервіля.
- Залюбки, - відповів він.
- Проте я не розумію, яке відношення до нас має вся ця історія, - мовила пані де Гранльє і задзеленчала дзвіночком.
- Сто чортів! - вигукнув Дервіль свою улюблену лайку. - Та я одразу розжену сон мадемуазель Камілли, коли скажу, що її щастя ще недавно залежало, від батечка Гобсека. Але старий уже помер (на вісімдесят дев"ятому році) пан де Ресто незабаром одержить чимале багатство. Як і чому - це потребує пояснень. Що ж до Фанні Мальво, то ви її знаєте: це моя дружина.
Бідолаха, - зауважила віконтеса, - ви з властивою вам щирістю, либонь, призналися б у цьому й перед більшим товариством.
Я ладен крикнути про це всьому світові , - відповів адвокат.
Ось солодка вода. Пийте, пийте, мій славний Дервілю. Ви ніколи нічого не досягнете, зате будете найщасливішим і найкращим серед людей.
Я вас покинув на вулиці Ельдера, у якоїсь графині , - промовив, підводячи голову, брат віконтеси, що трохи був задрімав. - Що ви там робили?
Через кілька день після моєї розмови з старим голландцем я захистив дисертацію, - вів далі Дервіль. - Я дістав ступінь ліценціата юридичних наук, а потім і звання адвоката. Старий скнара почав ставитися до мене ще довірливіше. Він навіть радився зі мною щодо різних своїх ризикованих афер, у які він встрявав, зібравши точні відомості, хоча навіть не дуже досвідчений ділок вважав би їх за небезпечні. Цей чоловік, на якого ніхто не міг вплинути, вислухував мої поради з певною пошаною. Правда, він завжди вміло користувався ними. Та ось, попрацювавши три роки в конторі, я дістав посаду старшого клерка і переїхав з вулиці де Гре, бо мій патрон, крім ста п"ятдесяти франків на місяць, давав мені ще харчі й квартиру. Це був щасливий день! Коли я прощався з лихварем він не виявив ні почуття дружби, ні не вдоволення, не запрошував мене заходити до нього; він тільки так на мене глянув, що можна було подумати, ніби лихвар володіє даром ясновидіння. Через тиждень старий сам прийшов до мене, приніс одну досить складну справу про відчуження майна; відтоді почав знову безплатно користатися моїми порадами, причому так невимушено, мовби платив мені за них. Наприкінці другого, 1818-1819 року мій патрон, страшенний гульвіса і марнотратник, опинився у великій скруті і змушений був продати свою контору. Хоч тоді патент адвоката й не коштував так неймовірно дорого, як тепер, мій патрон заправив за свою контору чималі гроші - сто п"ятдесят тисяч франків. Якби діяльній, освіченій, розумній людині довірили таку суму на купівлю цієї контори, вона могла б жити пристойно, платити проценти за позику і за десять років розквитатися з боргом. Однак у мене, сьомої дитини дрібного нуайонського буржуа, не було ні гроша. Та й знав я тільки одного капіталіста - батечка Гобсека. Честолюбна думка і якийсь промінь надії надали мені відваги звернутися до нього. І от одного вечора я повільно попрямував на вулицю де Гре. Серце в мене сильно калатало, коли я постукав у двері похмурого будинку. Мені згадалося все, що я чув од старого скнари ще тоді, коли навіть уявлення не мав, які жорстокі муки крають серце людей, що переступали цей поріг. Тепер, як і вони, я йшов до нього просити.
«Але ні , - сказав я собі , - чесна людина повинна і скрізь триматися з гідністю. Принижуватися через
гроші не варто. Покажу себе таким самим розсудливим, як і він».
Після того як я виїхав, батечко Гобсек найняв мою кімнату, щоб спекатися сусідів, і велів у своїх дверях і зробити маленьке заґратоване віконце; він одчинив двері тільки після того, як розгледів мене у віконце.
- Ну, то що, - своїм пискливим голосом звернувся старий до мене, - ваш патрон продав свою контору?
Звідки ви знаєте про це? Він про це ще нікому не казав, окрім мене.
Губи в старого зібралися по куточках складками, мов завіски, і цю німу посмішку супроводив холодний погляд.
- Якби цього не трапилось, я не бачив би вас у себе, - додав він сухо і замовк.
Я стояв спантеличений...
- Послухайте мене, батечку Гобсек, - почав, намагаючись говорити якнайспокійніше, хоч безстрасний погляд старого, що не зводив з мене прозорих блискучих очей, бентежив мене.

Оноре де Бальзак

«Гобсек»

Историю ростовщика Гобсека стряпчий Дервиль рассказывает в салоне виконтессы де Гранлье — одной из самых знатных и богатых дам в аристократическом Сен-Жерменском предместье. Как-то раз зимой 1829/30 г. у неё засиделись два гостя: молодой красивый граф Эрнест де Ресто и Дервиль, которого принимают запросто лишь потому, что он помог хозяйке дома вернуть имущество, конфискованное во время Революции.

Когда Эрнест уходит, виконтесса выговаривает дочери Камилле: не следует столь откровенно выказывать расположение милому графу, ибо ни одно порядочное семейство не согласится породниться с ним из-за его матери. Хотя сейчас она ведёт себя безупречно, но в молодости вызвала много пересудов. Вдобавок, она низкого происхождения — её отцом был хлеботорговец Горио. Но хуже всего то, что она промотала состояние на любовника, оставив детей без гроша. Граф Эрнест де Ресто беден, а потому не пара Камилле де Гранлье.

Дервиль, симпатизирующий влюблённым, вмешивается в разговор, желая объяснить виконтессе истинное положение дел. Начинает он издалека: в студенческие годы ему пришлось жить в дешёвом пансионе — там он и познакомился с Гобсеком. Уже тогда это был глубокий старик весьма примечательной внешности — с «лунным ликом», жёлтыми, как у хорька, глазами, острым длинным носом и тонкими губами. Жертвы его порой выходили из себя, плакали или угрожали, но сам ростовщик всегда сохранял хладнокровие — это был «человек-вексель», «золотой истукан». Из всех соседей он поддерживал отношения только с Дервилем, которому однажды раскрыл механизм своей власти над людьми — миром правит золото, а золотом владеет ростовщик. В назидание он рассказывает о том, как взыскивал долг с одной знатной дамы — страшась разоблачения, эта графиня без колебаний вручила ему бриллиант, ибо деньги по её векселю получил любовник. Гобсек угадал будущность графини по лицу белокурого красавчика — этот щёголь, мот и игрок способен разорить всю семью.

Окончив курс права, Дервиль получил должность старшего клерка в конторе стряпчего. Зимой 1818/19 г. тот был вынужден продать свой патент — и запросил за него сто пятьдесят тысяч франков. Гобсек ссудил молодого соседа деньгами, взяв с него «по дружбе» только тринадцать процентов — обычно он брал не меньше пятидесяти. Ценой упорной работы Дервилю удалось за пять лет расквитаться с долгом.

Однажды блестящий денди граф Максим де Трай упросил Дервиля свести его с Гобсеком, но ростовщик наотрез отказался дать ссуду человеку, у которого долгов на триста тысяч, а за душой ни сантима. В этот момент к дому подъехал экипаж, граф де Трай бросился к выходу и вернулся с необыкновенно красивой дамой — по описанию Дервиль сразу узнал в ней ту графиню, что выдала вексель четыре года назад. На сей раз она отдала в заклад великолепные бриллианты. Дервиль пытался воспрепятствовать сделке, однако стоило Максиму намекнуть, что он собирается свести счёты с жизнью, как несчастная женщина согласилась на кабальные условия ссуды.

После ухода любовников к Гобсеку ворвался муж графини с требованием вернуть заклад — его жена не имела права распоряжаться фамильными драгоценностями. Дервилю удалось уладить дело миром, и благодарный ростовщик дал графу совет: передать надёжному другу всё своё имущество путём фиктивной продажной сделки — это единственный способ спасти от разорения хотя бы детей. Через несколько дней граф пришёл к Дервилю, чтобы узнать, какого тот мнения о Гобсеке. Стряпчий ответил, что в случае безвременной кончины не побоялся бы сделать Гобсека опекуном своих детей, ибо в этом скряге и философе живут два существа — подлое и возвышенное. Граф тут же принял решение передать Гобсеку все права на имущество, желая уберечь его от жены и её алчного любовника.

Воспользовавшись паузой в разговоре, виконтесса отсылает дочь спать — добродетельной девушке незачем знать, до какого падения может дойти женщина, преступившая известные границы. После ухода Камиллы имена скрывать уже незачем — в рассказе идёт речь о графине де Ресто. Дервиль, так и не получив встречной расписки о фиктивности сделки, узнает, что граф де Ресто тяжело болен. Графиня, чувствуя подвох, делает все, чтобы не допустить стряпчего к мужу. Развязка наступает в декабре 1824 г. К этому моменту графиня уже убедилась в подлости Максима де Трай и порвала с ним. Она столь ревностно ухаживает за умирающим мужем, что многие склонны простить ей прежние грехи, — на самом же деле она, как хищный зверь, подстерегает свою добычу. Граф, не в силах добиться встречи с Дервилем, хочет передать документы старшему сыну — но жена отрезает ему и этот путь, пытаясь лаской воздействовать на мальчика. В последней страшной сцене графиня молит о прощении, но граф остаётся непреклонен. В ту же ночь он умирает, а на следующий день в дом являются Гобсек и Дервиль. Их глазам предстаёт жуткое зрелище: в поисках завещания графиня учинила настоящий разгром в кабинете, не стыдясь даже мёртвого. Заслышав шаги чужих людей, она бросает в огонь бумаги, адресованные Дервилю, — имущество графа тем самым безраздельно переходит во владение Гобсека.

Ростовщик сдал внаймы особняк, а лето стал проводить по-барски — в своих новых поместьях. На все мольбы Дервиля сжалиться над раскаявшейся графиней и её детьми он отвечал, что несчастье — лучший учитель. Пусть Эрнест де Ресто познает цену людям и деньгам — вот тогда можно будет вернуть ему состояние. Узнав о любви Эрнеста и Камиллы, Дервиль ещё раз отправился к Гобсеку и застал старика при смерти. Все своё богатство старый скряга завещал правнучке сестры — публичной девке по прозвищу «Огонёк». Своему душеприказчику Дервилю он поручил распорядиться накопленными съестными припасами — и стряпчий действительно обнаружил огромные запасы протухшего паштета, заплесневелой рыбы, сгнившего кофе. К концу жизни скупость Гобсека обратилась в манию — он ничего не продавал, боясь продешевить. В заключение Дервиль сообщает, что Эрнест де Ресто в скором времени обретёт утраченное состояние. Виконтесса отвечает, что молодому графу надо быть очень богатым — только в этом случае он может жениться на мадемуазель де Гранлье. Впрочем, Камилла вовсе не обязана встречаться со свекровью, хотя на рауты графине вход не заказан — ведь принимали же её в доме госпожи де Босеан.

Это история ростовщика Гобсека, рассказанная стряпчим Дервилем в салоне богатой аристократки Сен-Жерменского предместья виконтессы де Гранлье. Дочь виконтессы Камилла питает нежные чувства к молодому красивому графу де Ресто, но мать против таких отношений, ибо у матери графа дурная слава, низкое происхождение и она оставила детей своих ни с чем, промотав все состояние на любовника.

Стряпчему симпатичны Камилла и граф де Ресто, поэтому, желая прояснить обстоятельства, он рассказывает виконтессе, как все было. Студентом Дервиль жил в дешевом пансионе, где и познакомился с Гобсеком, глубоким стариком с «лунным ликом», жёлтыми, как у хорька, глазами, острым длинным носом и тонкими губами. Что бы ни случилось, Гобсек всегда был хладнокровен. Его называли «человеком-векселем». Он ни с кем не вступал в отношения, кроме как с Дервилем, считая, что деньги правят миром, а он распоряжается деньгами, значит независим.

Как поучительный пример, Гобсек рассказывает историю, как забирал долг у графини де Ресто, и та расплатилась бриллиантом, потому как деньги по ее векселю получал ее любовник Максим де Трай.

После окончания курса права Дервиль работает старшим клерком в конторе стряпчего. По необходимости продает свой патент за 150 тысяч франков. Гобсек дал ссуду соседу, по дружбе взяв с него 13% (при обычной ставке 50%). Долг Дервиль погасил через 5 лет. Например, денди Максиму деТраю, у которого долгов много, а за душой ничего, он денег не дал. Графиня закладывает свои драгоценности и дальше, чтобы гасить долги де Трая.. Муж графини потребовал заклад (фамильные драгоценности) назад. Дервиль уладил это дело, и ростовщик посоветовал графу передать хорошему другу все свое имущество, совершив фиктивную сделку, чтобы хоть дети не разорились. Граф поинтересовался у Дервиля, что собой представляет Гобсек и стряпчий сознался, что доверяет Гобсекукак себе, ведь в этом скряге уживаются два существа – подлое и возвышенное. Граф принимает решение о передаче прав на свое имущество Гобсеку.

Граф сильно заболел, а жена пытается не допустить стряпчего к мужу. Убедившись в подлости Максима де Трая, графиня разрывает с ним отношения и ухаживает за больным мужем. Граф никак не может встретиться со стряпчим. После смерти графа графиня ищет завещание. Гобсек и Дервиль, придя на следующий день в ее дом, увидели жуткий разгром. Как только женщина услышала чужие шаги, сожгла бумаги, адресованные Дервилю. Имущество графа перешло к Гобсеку. Дервиль просил его сжалиться над графиней, но Гобсек считает, что должен преподать урок, чтобы Эрнест де Ресто познал цену деньгам и людям. Когда Дервиль узнал, что Камилла и Эрнест любят, еще раз просит Гобсека отдать юноше его состояние. Умирающий Гобсек все свое состояние завещал правнучке сестры, Дервилю поручил распорядиться всем съестным. Дервиль увидел много накопленных порченых продуктов, ведь, боясь продешевить, Гобсек в последние годы был охвачен манией скупости.

В конце Дервиль сообщил, что Эрнес де Ресто скоро вернет свое утраченное состояние и тогда ему разрешат жениться на Камилле де Гранлье.

Сочинения

Образ главного героя в повести Бальзака «Гобсек» Деньги и человек в повести О. де Бальзака «Гобсек» Трагедия Гобсека Роман Бальзака «Гобсек»

Оноре де Бальзак

Барону Баршу де Пеноэн

Из всех бывших питомцев Вандомского колледжа, кажется, одни лишь мы с тобой избрали литературное поприще, - недаром же мы увлекались философией в том возрасте, когда нам полагалось увлекаться только страницами De viris . Мы встретились с тобою вновь, когда я писал эту повесть, а ты трудился над прекрасными своими сочинениями о немецкой философии. Итак, мы оба не изменили своему призванию. Надеюсь, тебе столь же приятно будет увидеть здесь своё имя, как мне приятно поставить его.

Твой старый школьный товарищ

де Бальзак

Как-то раз зимою 1829–1830 года в салоне виконтессы де Гранлье до часу ночи засиделись два гостя, не принадлежавшие к её родне. Один из них, красивый молодой человек, услышав бой каминных часов, поспешил откланяться. Когда во дворе застучали колёса его экипажа, виконтесса, видя, что остались только её брат да друг семьи, заканчивавшие партию в пикет, подошла к дочери; девушка стояла у камина и как будто внимательно разглядывала сквозной узор на экране, но, несомненно, прислушивалась к шуму отъезжавшего кабриолета, что подтвердило опасения матери.

Камилла, если ты и дальше будешь держать себя с графом де Ресто так же, как нынче вечером, мне придётся отказать ему от дома. Послушайся меня, детка, если веришь нежной моей любви к тебе, позволь мне руководить тобою в жизни. В семнадцать лет девушка не может судить ни о прошлом, ни о будущем, ни о некоторых требованиях общества. Я укажу тебе только на одно обстоятельство: у господина де Ресто есть мать, женщина, способная проглотить миллионное состояние, особа низкого происхождения - в девичестве её фамилия была Горио, и в молодости она вызвала много толков о себе. Она очень дурно относилась к своему отцу и, право, не заслуживает такого хорошего сына, как господин де Ресто. Молодой граф её обожает и поддерживает с сыновней преданностью, достойной всяческих похвал. А как он заботится о своей сестре, о брате! Словом, поведение его просто превосходно, но, - добавила виконтесса с лукавым видом, - пока жива его мать, ни в одном порядочном семействе родители не отважатся доверить этому милому юноше будущность и приданое своей дочери.

Я уловил несколько слов из вашего разговора с мадемуазель де Гранлье, и мне очень хочется вмешаться в него! - воскликнул вышеупомянутый друг семьи. - Я выиграл, граф, - сказал он, обращаясь к партнёру. - Оставляю вас и спешу на помощь вашей племяннице.

Вот уж поистине слух настоящего стряпчего! - воскликнула виконтесса. - Дорогой Дервиль, как вы могли расслышать, что я говорила Камилле? Я шепталась с нею совсем тихонько.

Я всё понял по вашим глазам, - ответил Дервиль, усаживаясь у камина в глубокое кресло.

Дядя Камиллы сел рядом с племянницей, а госпожа де Гранлье устроилась в низеньком покойном кресле между дочерью и Дервилем.

Пора мне, виконтесса, рассказать вам одну историю, которая заставит вас изменить ваш взгляд на положение в свете графа Эрнеста де Ресто.

Историю?! - воскликнула Камилла. - Скорей рассказывайте, господин Дервиль!

Стряпчий бросил на госпожу де Гранлье взгляд, по которому она поняла, что рассказ этот будет для неё интересен. Виконтесса де Гранлье по богатству и знатности рода была одной из самых влиятельных дам в Сен-Жерменском предместье, и, конечно, может показаться удивительным, что какой-то парижский стряпчий решался говорить с нею так непринуждённо и держать себя в её салоне запросто, но объяснить это очень легко. Госпожа де Гранлье, возвратившись во Францию вместе с королевской семьёй, поселилась в Париже и вначале жила только на вспомоществование, назначенное ей Людовиком XVIII из сумм цивильного листа, - положение для неё невыносимое. Стряпчий Дервиль случайно обнаружил формальные неправильности, допущенные в своё время Республикой при продаже особняка Гранлье, и заявил, что этот дом подлежит возвращению виконтессе. По её поручению он повёл процесс в суде и выиграл его. Осмелев от этого успеха, он затеял кляузную тяжбу с убежищем для престарелых и добился возвращения ей лесных угодий в Лиснэ. Затем он утвердил её в правах собственности на несколько акций Орлеанского канала и довольно большие дома, которые император пожертвовал общественным учреждениям. Состояние госпожи де Гранлье, восстановленное благодаря ловкости молодого поверенного, стало давать ей около шестидесяти тысяч франков годового дохода, а тут подоспел закон о возмещении убытков эмигрантам, и она получила огромные деньги. Этот стряпчий, человек высокой честности, знающий, скромный и с хорошими манерами, стал другом семейства Гранлье. Своим поведением в отношении госпожи де Гранлье он достиг почёта и клиентуры в лучших домах Сен-Жерменского предместья, но не воспользовался их благоволением, как это сделал бы какой-нибудь честолюбец. Он даже отклонил предложение виконтессы, уговаривавшей его продать свою контору и перейти в судебное ведомство, где он мог бы при её покровительстве чрезвычайно быстро сделать карьеру. За исключением дома госпожи де Гранлье, где он иногда проводил вечера, он бывал в свете лишь для поддержания связей. Он почитал себя счастливым, что, ревностно защищая интересы госпожи де Гранлье, показал и своё дарование, иначе его конторе грозила бы опасность захиреть, в нём не было пронырливости истого стряпчего. С тех пор как граф Эрнест де Ресто появился в доме виконтессы, Дервиль, угадав симпатию Камиллы к этому юноше, стал завсегдатаем салона госпожи де Гранлье, словно щёголь с Шоссе-д’Антен, только что получивший доступ в аристократическое общество Сен-Жерменского предместья. За несколько дней до описываемого вечера он встретил на балу мадемуазель де Гранлье и сказал ей, указывая глазами на графа:

Жаль, что у этого юноши нет двух-трёх миллионов. Правда?

Почему «жаль»? Я не считаю это несчастьем, - ответила она. - Господин де Ресто человек очень одарённый, образованный, на хорошем счету у министра, к которому он прикомандирован. Я нисколько не сомневаюсь, что из него выйдет выдающийся деятель. А когда «этот юноша» окажется у власти, богатство само придёт к нему в руки.

Да, но вот если б он уже сейчас был богат!

Если б он был богат… - краснея, повторила Камилла, - что ж, все танцующие здесь девицы оспаривали бы его друг у друга, - добавила она, указывая на участниц кадрили.

И тогда, - заметил стряпчий, - мадемуазель де Гранлье не была бы единственным магнитом, притягивающим его взоры. Вы, кажется, покраснели, - почему бы это? Вы к нему неравнодушны? Ну, скажите…

Камилла вспорхнула с кресла.

«Она влюблена в него», - подумал Дервиль.

С этого дня Камилла выказывала стряпчему особое внимание, поняв, что Дервиль одобряет её склонность к Эрнесту де Ресто. А до тех пор, хотя ей и было известно, что её семья многим обязана Дервилю, она питала к нему больше уважения, чем дружеской приязни, и в обращении её с ним сквозило больше любезности, чем теплоты. В её манерах и в тоне голоса было что-то, указывавшее на расстояние, установленное между ними светским этикетом. Признательность - это долг, который дети не очень охотно принимают по наследству от родителей.

Дервиль помолчал, собираясь с мыслями, а затем начал так:

Сегодняшний вечер напомнил мне об одной романической истории, единственной в моей жизни… Ну вот, вы уж и смеётесь, вам забавно слышать, что у стряпчего могут быть какие-то романы. Но ведь и мне было когда-то двадцать пять лет, а в эти молодые годы я уже насмотрелся на многие удивительные дела. Мне придётся сначала рассказать вам об одном действующем лице моей повести, которого вы, конечно, не могли знать, - речь идёт о некоем ростовщике. Не знаю, можете ли вы представить себе с моих слов лицо этого человека, которое я, с дозволения Академии, готов назвать лунным ликом, ибо его желтоватая бледность напоминала цвет серебра, с которого слезла позолота. Волосы у моего ростовщика были совершенно прямые, всегда аккуратно причёсанные и с сильной проседью - пепельно-серые. Черты лица, неподвижные, бесстрастные, как у Талейрана, казались отлитыми из бронзы. Глаза, маленькие и жёлтые, словно у хорька, и почти без ресниц, не выносили яркого света, поэтому он защищал их большим козырьком потрёпанного картуза. Острый кончик длинного носа, изрытый рябинами, походил на буравчик, а губы были тонкие, как у алхимиков и древних стариков на картинах Рембрандта и Метсу. Говорил этот человек тихо, мягко, никогда не горячился. Возраст его был загадкой: я никогда не мог понять, состарился ли он до времени или же хорошо сохранился и останется моложавым на веки вечные. Всё в его комнате было потёрто и опрятно, начиная от зелёного сукна на письменном столе до коврика перед кроватью, - совсем как в холодной обители одинокой старой девы, которая весь день наводит чистоту и натирает мебель воском. Зимою в камине у него чуть тлели головни, прикрытые горкой золы, никогда не разгораясь пламенем. От первой минуты пробуждения и до вечерних приступов кашля все его действия были размеренны, как движения маятника. Это был какой-то человек-автомат, которого заводили ежедневно. Если тронуть ползущую по бумаге мокрицу, она мгновенно остановится и замрёт; так же вот и этот человек во время разговора вдруг умолкал, выжидая, пока не стихнет шум проезжающего под окнами экипажа, так как не желал напрягать голос. По примеру Фонтенеля, он берёг жизненную энергию, подавляя в себе все человеческие чувства. И жизнь его протекала также бесшумно, как сыплется струйкой песок в старинных песочных часах. Иногда его жертвы возмущались, поднимали неистовый крик, потом вдруг наступала мёртвая тишина, как в кухне, когда зарежут в ней утку. К вечеру человек-вексель становился обыкновенным человеком, а слиток металла в его груди - человеческим сердцем. Если он бывал доволен истёкшим днём, то потирал себе руки, а из глубоких морщин, бороздивших его лицо, как будто поднимался дымок весёлости, - право, невозможно изобразить иными словами его немую усмешку, игру лицевых мускулов, выражавшую, вероятно, те же ощущения, что и беззвучный смех Кожаного Чулка. Всегда, даже в минуты самой большой радости, говорил он односложно и сохранял сдержанность. Вот какого соседа послал мне случай, когда я жил на улице Де-Грэ, будучи в те времена всего лишь младшим писцом в конторе стряпчего и студентом-правоведом последнего курса. В этом мрачном, сыром доме нет двора, все окна выходят на улицу, а расположение комнат напоминает устройство монашеских келий: все они одинаковой величины, в каждой единственная её дверь выходит в длинный полутёмный коридор с маленькими оконцами. Да, это здание и в самом деле когда-то было монастырской гостиницей. В таком угрюмом обиталище сразу угасала бойкая игривость какого-нибудь светского повесы, ещё раньше, чем он входил к моему соседу; дом и его жилец были под стать друг другу - совсем как скала и прилепившаяся к ней устрица. Единственным человеком, с которым старик, как говорится, поддерживал отношения, был я. Он заглядывал ко мне попросить огонька, взять книгу или газету для прочтения, разрешал мне по вечерам заходить в его келью, и мы иной раз беседовали, если он бывал к этому расположен. Такие знаки доверия были плодом четырёхлетнего соседства и моего примерного поведения, которое, по причине безденежья, во многом походило на образ жизни этого старика. Были ли у него родные, друзья? Беден он был или богат? Никто не мог бы ответить на эти вопросы. Я никогда не видел у него денег в руках. Состояние его, если оно у него было, вероятно, хранилось в подвалах банка. Он сам взыскивал по векселям и бегал для этого по всему Парижу на тонких, сухопарых, как у оленя, ногах. Кстати сказать, однажды он пострадал за свою чрезмерную осторожность. Случайно у него было при себе золото, и вдруг двойной наполеондор каким-то образом выпал у него из жилетного кармана. Жилец, который спускался вслед за стариком по лестнице, поднял монету и протянул ему.

Оноре де Бальзак

Баронові Баршу де Пеноен.

З поміж усіх вихованців Вандомського коледжу, мабуть, тільки ми з тобою обрали літературний шлях. Ми, що захоплювалися філософією в тому віці, коли нам годилося захоплюватися тільки De viгis. Ми зустрілися з тобою знову, коли я писав цю повість, а ти працював над своїми прекрасними творами про німецьку філософію. Отже, ми обидва лишились вірні своєму покликанню. Сподіваюсь, тобі так само приємно буде побачити тут своє ім"я, як мені приємно написати його.

Твій давній шкільний товариш де Бальзак.

Якось узимку 1829-1830 року в салоні віконтеси де Гранльє до першої години ночі засиділися двоє гостей, що не належали до її рідні. Один з них, вродливий юнак, пішов, як тільки пробив годинник. Коли стукіт його екіпажа розлігся по подвір"ю, віконтеса, побачивши, що лишились тільки її брат і друг сім"ї, які закінчували партію в пікет, підійшла до доньки; дівчина стояла біля каміна і, здавалося, уважно розглядала прозорі візерунки на екрані, хоч насправді так явно прислухалась до шуму кабріолета, що це підтвердило побоюваннями матері.

Каміло, якщо ти й далі так поводитимешся з молодим графом де Ресто, як сьогодні ввечері, я змушена буду не приймати його більше. Послухайся мене, моя дитино, якщо ти віриш моїй ніжній любові, дозволь мені керувати тобою в житті. У сімнадцять років дівчина ще не може судити ні про майбутнє, ні про минуле, ні про певні суспільні вимоги. Я зверну твою увагу тільки на одну обставину. У пана де Ресто є мати, що здатна розтринькати мільйони, жінка низького походження, дівоче прізвище її Горіо, і в молоді роки вона давала чимало приводів до пліток. Вона так погано ставилася до свого батька, що, либонь, не заслуговує мати такого гарного сина. Молодий граф обожнює її та підтримує з синівською відданістю, вартою найбільшої похвали;- так само піклується він про свого брата і сестру. Та яка б чудова не була його поведінка, - додала віконтеса, лукаво усміхаючись, - поки жива його мати, жодна порядна родина не наважиться довірити юному Ресто майбутнє і статок своєї доньки.

Я почув кілька слів, що спонукають мене втрутитися до вашої розмови з мадемуазель де Гранльє, - вигукнув друг дому. - Я виграв, графе, - сказав він, звертаючись до партнера. - Залишаю вас, щоб поспішити на допомогу вашій племінниці.

От що означає мати слух адвоката, - мовила віконтеса. - Любий мій Дервілю! Як ви могли почути те, що я так тихо казала Камілі?

Я все зрозумів з виразу ваших очей, - відповів Дервіль, сідаючи у м"яке крісло, що стояло біля каміна.

Дядько сів поруч своєї племінниці, а пані де Гранльє вмостилася в низенькому зручному кріслі між донькою і Дервілем.

Час, віконтесо, розповісти вам одну історію, що змусить вас змінити свою думку про багатство графа де Ресто.

- Історію? - вигукнула Каміла. - Починайте ж мерщій, пане Дервілю.

Дервіль кинув на пані де Гранльє погляд, який дав їй зрозуміти, що ця оповідь зацікавить її. Віконтеса де Гранльє багатством і знатністю роду була одною з найвпливовіших дам Сен-Жерменського передмістя, і, звісно, може здатися дивним, що якийсь паризький адвокат наважувався говорити з нею так невимушено і поводитись у її салоні так вільно; проте це досить легко пояснити. Пані де Гранльє, повернувшись до Франції разом з королівською родиною, оселилася в Парижі, де спочатку жила тільки на пенсію, призначену їй Людовіком ХУІІІ із сум цивільного листа - становище для неї нестерпне. Дервіль випадково виявив деякі формальні неправильності, допущені ще республікою під час продажу особняка де Гранльє, і заявив, що будинок мають повернути віконтесі. Уклавши акордний договір, він розпочав процес і виграв його. Підбадьорений цим успіхом адвокат так щасливо повів процес проти якоїсь, не пам"ятаю вже, якої саме, богадільні, що добився повернення віконтесі лісових угідь Лісне. Потім утвердив її права на кілька акцій Орлеанського каналу і досить значне нерухоме майно, що його імператор передав громадським установам. Повернутий завдяки cпритності молодого повіреного статок пані де Гранльє став давати близько шістдесяти тисяч франків річного прибутку, а тут наспів закон про відшкодування збитків емігрантам, і вона одержала величезні гроші. Людина неабиякої чесності, освічена, скромна і добре вихована, адвокат відтоді став другом сім"ї Гранльє. Своїм поводженням щодо пані де Гранльє він здобув пошану і клієнтуру в найкращих домах Сен-Жерменського передмістя, однак не скористався з цієї прихильності, як зробила б на його місці людина честолюбна. Він не погоджувався на пропозиції віконтеси, що умовляла його продати свою контору і перейти до судового відомства, де він за її протекцією швидко зробив би кар"єру. За винятком дому пані де Гранльє, де він іноді проводив вечори, він бував у вищому світі тільки заради того, щоб підтримувати свої зв"язки. Він був щасливий тим, що, ревно захищаючи інтереси віконтеси де Гранльє, показав їй свій хист, інакше-бо він ризикував втратити свою контору, бо в душі не був справжнім адвокатом. 3 того часу, як граф Ернест де Ресто почав бувати у віконтеси і Дервіль помітив симпатію Каміли до цього юнака, адвокат став постійним гостем у пані де Гранльє, немов якийсь дженджик з Шосе д"Антен, недавно допущений в аристократичні кола Сен-Жерменського передмістя. За кілька днів перед цим вечором він, зустрівши на одному балу Камілу, сказав їй, кивнувши на молодого графа:

Шкода, що в цього хлопчика немає двох або трьох мільйонів, правда?

А хіба це таке вже щастя? Не думаю, - відповіла вона. - Пан де Ресто дуже обдарована, освічена людина і має добру репутацію у міністра, в якого він служить. Я не сумніваюся, що він стане видатним діячем. А коли "цей хлопчик" добереться до влади, багатство саме прийде до нього.

Так, але якби він уже тепер був багатий!

Якби він був багатий, - сказала Каміла, зашарівшись, - то всі дівчата, скільки їх тут є, почали б змагатися за нього, - додала вона, кивнувши на дівчат, що танцювали кадриль.

- І тоді, - додав адвокат, - мадемуазель де Гранльє була б не одна, з якої він не зводить погляду. Але чому ви червонієте? Він вам подобається, правда ж? Ну, скажіть...

Каміла спурхнула з крісла.

"Вона любить його", - подумав Дервіль.

З того дня Каміла почала ставитися до адвоката з особливою увагою, помітивши, що він схвалює її прихильність до молодого графа Ернеста де Ресто. Досі, хоч вона й знала про все, чим її родина завдячує Дервілеві, в її ставленні до нього було більше поваги, ніж справжньої дружби, більше ввічливості, ніж теплоти; її манери, як і тон її голосу, завжди давали йому відчути відстань, встановлену між ними світським етикетом. Вдячність - це борг, який діти не завжди охоче приймають у спадщину від батьків.

Ця пригода, - сказав Дервіль, трохи помовчавши, - нагадує мені єдиний у моєму житті... Ну от, ви вже й смієтесь, - зауважив він, - гадаючи, що адвокат збирається розповісти вам роман зі свого життя. Але ж і мені було колись, як і всім людям, двадцять п"ять років, і в цьому віці я вже набачився дивних речей. Я мушу почати з розповіді про одну особу, якої ви не могли знати. Мова йде про лихваря. Уявіть собі жовтувато-бліде, тьмяне обличчя, з дозволу Академії, я назвав би його місячним ликом, бо воно скидалося на позолочене срібло, з якого зійшла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсім гладеньке, завжди старанно зачесане, з сивиною, попелясто-сіре. Риси його обличчя, непорушні, холодні, як у Талейрана, були мов вилиті з бронзи. Його маленькі очі, жовті, як у тхора, були майже зовсім без вій і боялися світла; тому він захищав їх козирком старого картуза. Кінчик гострого носа був так поритий віспою, що скидався на буравчик. Губи в нього були тонкі, як в алхіміків та старезних дідів на картинах Рембрандта або Метсу. Говорив цей чоловік тихо, лагідно і ніколи не гарячкував. Його вік був загадкою: не знати було, чи він передчасно постарівся, чи зберіг свою молодість, щоб вона йому служила вічно. Його кімната, де все було охайне і потерте, починаючи з зеленого сукна на письмовому столі до килима над ліжком, - скидалася на холодну оселю самотньої старої діви, що цілими днями стирає порох зі своїх меблів. Узимку головешки в каміні, завжди присипані купкою попелу, диміли, ніколи не розгоряючись полум"ям. Його вчинки, з тієї миті, коли він прокидався і до нападів кашлю ввечері, були розмірені, як коливання маятника. Це була якась людина-автомат, котру нібито щоденно заводили. Якщо торкнутись мокриці, що повзе по паперу, вона зупиниться і прикинеться мертвою; так само і цей чоловік спинявся раптом посеред розмови і мовчав, коли проїжджав екіпаж, чекаючи, доки гуркіт стихне, щоб не напружувати голосу. Наслідуючи Фонтенеля, він заощаджував свою життєву енергію, приборкуючи в собі всі людські почуття. Тим-то життя його текло так само безшумно, як пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювались, несамовито кричали, потім наставала глибока тиша, немов у кухні, де щойно зарізали качку. Надвечір людина-вексель ставала звичайною людиною, а злиток металу в її грудях - людським серцем. Якщо цей чоловік був задоволений з минулого дня, він потирав руки, а з глибоких зморшок його обличчя неначе випромінювався димок веселості, справді-бо неможливо інакше передати німу гру його мускулів обличчя, що нагадувала беззвучний сміх Шкіряної панчохи. Навіть під час найсильніших проявів радості його мова була односкладова, а манери стримані. От якого сусіду послав мені випадок, коли я жив на вулиці де Гре, будучи ще тільки молодшим клерком у конторі адвоката і закінчуючи третій курс юридичного факультету. Цей вогкий і похмурий будинок не мав двору, всі вікна його виходили на вулицю, а кімнати були розміщені, мов чернечі келії: всі однакові за розміром, єдині двері кожної виходили у довгий напівтемний коридор з маленькими віконцями. Цей дім і справді був колись монастирським готелем. Веселий настрій якого-небудь світського гульвіси згасав при першому погляді на похмуру оселю ще до того, як він заходив до мого сусіди: будинок і його господар були схожі один на одного - мов скеля і устриця, що приліпилася до неї.

Человеческая комедия: Этюды о нравах (Сцены частной жизни) - 7

Барону Баршу де Пеноэн
Из всех бывших питомцев Вандомского колледжа, кажется, одни лишь мы с тобой
избрали литературное поприще, - недаром же мы увлекались философией в том
возрасте, когда мам полагалось увлекаться только страницами De viris*. Мы
встретились с тобою вновь, когда я писал эту повесть, а ты трудился над
прекрасными своими сочинениями о немецкой философии. Итак, мы оба не изменили
своему призванию. Надеюсь, тебе столь же приятно будет увидеть здесь свое имя,
как мне приятно поставить его.
Твой старый школьный товарищ
де Бальзак
Как-то раз зимою 1829/1830 года в салоне виконтессы де Гранлье до часу ночи
засиделись два гостя, не принадлежавшие к ее родне. Один из них, красивый
молодой человек, услышав бой каминных часов, поспешил откланяться. Когда во
дворе застучали колеса его экипажа, виконтесса, видя, что остались только ее
брат да друг семьи, заканчивавшие партию в пикет, подошла к дочери; девушка
стояла у камина и как будто внимательно разглядывала сквозной узор на экране,
но, несомненно, прислушивалась к шуму отъезжавшего кабриолета, что подтвердило
опасения матери.
- Камилла, если ты и дальше будешь держать себя с графом де Ресто также, как
нынче вечером, мне придется отказать ему от дома. Послушайся меня, детка, если
веришь нежной моей любви к тебе, позволь мне руководить тобою в жизни. В
семнадцать лет девушка не может судить ни о прошлом, ни о будущем, ни о
некоторых требованиях общества. Я укажу тебе только на одно
* De viris illustribus (лат.) (" О знаменитых мужах") - сочинение римского
историка Корнелия Непота (I в. до н. э.).
обстоятельство: у господина де Ресто есть мать, женщина, способная проглотить
миллионное состояние, особа низкого происхождения - в девичестве ее фамилия была
Горио, и в молодости она вызвала много толков о себе. Она очень дурно относилась
к своему отцу и, право, не заслуживает такого хорошего сына, как господин де
Ресто. Молодой граф ее обожает и поддерживает с сыновней преданностью, достойной
всяческих похвал. А как он заботится о своей сестре, о брате! Словом, поведение
его просто превосходно, но, - добавила виконтесса с лукавым видом, - пока жива
его мать, ни в одном порядочном семействе родители не отважатся доверить этому
милому юноше будущность и приданое своей дочери.
- Я уловил несколько слов из вашего разговора с мадемуазель де Гранлье, и мне
очень хочется вмешаться в него! - воскликнул вышеупомянутый друг семьи.- Я
выиграл, граф, - сказал он, обращаясь к партнеру.- Оставляю вас и спешу на
помощь вашей племяннице.
- Вот уж поистине слух настоящего стряпчего! - воскликнула виконтесса.-
Дорогой Дервиль, как вы могли расслышать, что я говорила Камилле? Я шепталась с
нею совсем тихонько.
-- Я все понял по вашим глазам, - ответил Дервиль, усаживаясь у камина в
глубокое кресло,
Дядя Камиллы сел рядом с племянницей, а госпожа де Гранлье устроилась в
низеньком покойном кресле между дочерью и Дервилем.
- Пора мне, виконтесса, рассказать вам одну историю, которая заставит вас
изменить ваш взгляд на положение в свете графа Эрнеста де Ресто.
- Историю?! - воскликнула Камилла,- Скорей рассказывайте, господин Дервиль.
Стряпчий бросил на госпожу де Гранлье взгляд, по которому она поняла, что
рассказ этот будет для нее
интересен. Виконтесса де Гранлье по богатству и знатности рода была одной из
самых влиятельных дам в Сен-Жерменском предместье, и, конечно, может показаться
удивительным, что какой-то парижский стряпчий решался говорить с нею так
непринужденно и держать себя в ее салоне запросто, но объяснить это очень легко.